Історії-притчі!
|
Дельфініус
|
Дата: Неділя, 09.11.2008, 13:35 | Повідомлення # 1
|
Адміністратор
Група: Адміністратори
Повідомлень: 413
Нагороди: 3
Статус: Офлайн
|
Пропоную в цій темі викладати різні невеличкі цікаві повчальні історії, які мають глибокий зміст, і змушують нас задумуватися!
Покажи своїм життям, що на землі не відпочивають)))
|
|
|
|
|
Olya
|
Дата: Понеділок, 16.03.2009, 13:16 | Повідомлення # 31
|
Група: Користувачі
Повідомлень: 35
Нагороди: 2
Статус: Офлайн
|
У одного чоловіка був маленький син.
І як то часто буває з малими дітьми, так і він був дуже непосидючий та любив робити збитки іншим людям, свої дитячі збитки, які вважав за один із способів розваги.
Сусіди часто скаржилися на те, що Петрусь (так звали малого) знову зламав молоде деревце, або кидав камінням в їхнього кота, або набив когось із сусідських дітей чи на якусь іншу шкоду, заподіяну ним.
Батько докладав багатьох зусиль, щоб відучити сина від такої вдачі, проте всі його зусилля були марними. Тоді одного разу він сказав йому: "Бачиш ось дерев'яний паркан довкола нашого подвір'я? Тепер після кожного твого поганого вчинку я забиватиму в нього цвяхи. А коли робитимеш якесь добро - витягуватиму їх."
Хлопчик посміхнувся і далі побіг бавитися з дітьми.
Минали роки і цвяхи в дерев'яному паркані збільшувалися щодня.
Коли Петрусь підріс, зрозумів, що його дитячі пустощі спричиняють іншим людям біль. Йому стало прикро за це і старався тепер робити якомога більше добрих справ. Наснаги для цього йому також додавали цвяхи в паркані.
На той час, коли Петро закінчив уже інститут і влаштувався на роботу, батько повитягав всі цвяхи.
Син з радістю підійшов до батька і каже: "Ось бачиш! Моїх добрих діл вже більше ніж було в дитинстві поганих".
Вони підійшли разом до паркана та подивилися на те місце, де свого часу були забиті цвяхи. І справді, їх там не було жодного.
Батько був радий, що син зміг виправити себе та обрати добру дорогу в своєму житті, однак зауважив: "Цвяхів вже нема, але від них залишилися сліди, які ніколи не зможуть зникнути".
Давайте будем добрішими
|
|
|
|
|
Olya
|
Дата: Середа, 18.03.2009, 17:04 | Повідомлення # 32
|
Група: Користувачі
Повідомлень: 35
Нагороди: 2
Статус: Офлайн
|
Вдячність…
Якось мені приснився сон, ніби я на небесах, а моїм поводирем є один із ангелів. Він показував мені все довкола і пояснював, що до чого. Ми увійшли до великого приміщення вщерть заповненого ангелами. Перед входом мій провідник зупинився і пояснив: «Тут знаходиться - Приймальний відділ. Сюди надходять всі людські прохання, висловлені ними в молитвах до Бога». Я оглянувся довкола – все нуртувало, було сповнене дивовижної енергії багатьох ангелів, які сортували людські прохання, що були записані на численних листках паперу і сувоях.
Далі ми йшли довжелезним коридором, допоки не потрапили до другої великої кімнати. Ангел пояснив: «Це Відділ пакування і доставки. Тут розглядаються людські прохання про ласки і благословення і відправляються до тих, хто просить про них». Я помітив, якими зайнятими були ангели, які працювали в цьому відділі, адже так багато благословінь, про які благали люди, потрібно було відправити на землю.
Потім ми знову йшли довгим коридором, аж поки наприкінці його не зупинились перед дверима невеликої кімнати. На моє велике здивування в кімнаті знаходився лише один ангел, який фактично нічого не робив. Мій поводир пояснив: «Це Відділ подяки». Я здивовано запитав його: «А чому тут нічого не робиться?», на що він відказав: «Справді, дуже сумно про це говорити… На превеликий жаль, більшість людей, отримавши благословення, про яке вони благали, забувають подякувати Богові». Я спитав: «А як це зробити?». Ангел відповів: «Дуже просто, лишень скажи: «Дякую Тобі, Господи!». Я сказав: «А яких благословінь стосуватимуться ці слова подяки в моєму випадку?». Тоді ангел промовив:
«Якщо в тебе є їжа на столі, одежа на плечах, дах над головою і місце для сну – ти багатший за 75% людей у цьому світі».
«Якщо в тебе є гроші в банку і в гаманці і можливість вибору страв – ти належиш до 8% найзаможніших людей світу».
«Якщо ти маєш комп’ютер – ти належиш до 1% людей на землі, які мають можливість ним користуватись»
«Якщо ти прокинувся сьогодні вранці не хворим, а здоровим, – ти благословенніший за багатьох, хто не дожив до цього дня».
«Якщо ти ніколи не зазнав гіркоти війни, самітності ув’язнення, агонії тортур і страждання від голоду – ти щасливий, що не поділяєш гірку долю близько 700 млн людей у світі».
«Якщо ти маєш можливість вільно ходити до церкви, не боячись арешту, переслідування, мученицької смерті – ти щасливіший за мільйони людей в цьому світі»
«Якщо твої батьки досі живі і здорові, не розлучені – ти справді належиш до небагатьох щасливих людей в цьому світі».
«Якщо ти можеш йти з високо піднятою головою і посмішкою на вустах – ти значно щасливіший від багатьох, сповнених сумнівів і розпачу».
ТИ МАЄШ ЗА ЩО ДЯКУВАТИ БОГОВІ! ТО Ж ПРОМОВ ЗАРАЗ БЕЗ ВАГАННЯ:
«ДЯКУЮ, ТОБІ, ГОСПОДИ, ЗА ВСЕ!»
Переклав з англійської
пастир Тарас Коковський
2006
Давайте будем добрішими
|
|
|
|
|
kristik
|
Дата: Субота, 23.05.2009, 16:55 | Повідомлення # 33
|
Група: Користувачі
Повідомлень: 142
Нагороди: 11
Статус: Офлайн
|
ЛІС
Котрогось дня у лісі, до якого вчащало багато людей, охочих відпочити, зайнялася пожежа. Всі люди, що знаходилися під ту хвилину в лісі, охоплені панікою, пустилися навтьоки. Не побігли геть лише сліпий та кульгавий. Настрашений сліпець рушив просто в бік полум'я, що насувалося.
~ Не туди! - загукав до нього кульгавий. - Таж ідеш просто на полум'я!
- Кудою ж мені йти? - запитав сліпець у розпачі.
- Я можу показати дорогу, - сказав кульгавий, - але не годен бігти. Як візьмеш мене на плечі, то вже обидва зможемо втекти від пожежі й врятуватися.
Незрячий послухався кульгавого. І так вони вціліли обидва.
Якби ми вміли ділитися брат із братом усім нашим досвідом, усіма нашими прагненнями і розчаруваннями, стражданнями і здобутками, то могли б рятуватися від небезпек навіть легшими, куди легшими способами.
Віддай світові найкраще з себе, і, швидше всього, тебе ударять і відштовхнуть:
не зважай, віддай найкраще з себе.
Матір Тереза
|
|
|
|
|
kristik
|
Дата: Субота, 23.05.2009, 17:01 | Повідомлення # 34
|
Група: Користувачі
Повідомлень: 142
Нагороди: 11
Статус: Офлайн
|
ЗУСТРІЧ
- Я сидів сам-один в купе потягу. Згодом зайшла якась дівчина, - розповідав незрячий юнак-індус. - Чоловік та жінка, що її проводжали, напевно, були їй батьками. Вони давали їй силу-силенну порад і напучень. Не знаю, як виглядала та дівчина, але барва її голосу мені сподобалася.
"Чи їде вона до Дехра Дун?" - подумав я, коли потяг рушив. І став міркувати над тим, як не зрадити їй, що я невидющий. Поклав собі так: якщо не підводитися з місця, то сліпоти своєї можна й не виказати.
- Я їду до Сахаранпура, - заговорила дівчина. - Там мене зустріне моя тітонька. А можна дізнатися, куди прямуєте ви?
- До Дехра Дун, а потім до Муссорії, - відповів я.
- О, ви щасливий! Я з великою охотою поїхала б до Муссорії. Обожнюю гори. Особливо у жовтні, коли вони найсподобніші.
- Так, це найкращий сезон, - погодивсь я, линучи думкою до тих часів, коли я був ще видющим. - Пагорби тягнуться вдалину, сонце лагідне, а ввечері можна сидіти край вогнища і думати про своє, попиваючи бренді. Дачники здебільшого вже роз'їхалися, на вулицях безлюдно і тихо.
Вона мовчала, а я питав себе, чи справили мої слова якесь враження, чи, може, вона просто подумала, що я сентиментальної вдачі. Й тут я припустився помилки, запитавши:
- Як там, за вікном?
Мої запитання, одначе, нітрохи її не здивувало. То вона вже встигла зауважити, що я сліпий? Але наступні слова дівчини розвіяли мою тривогу.
- А чому ви не поглянете у вікно? - запитала вона зовсім невимушено.
Я посунувся вздовж сидіння, намагаючись визначити, де вікно. Вікно було відчинене, і я обернувся до нього, вдаючи, мовби придивляюсь до краєвиду, що стрімко змінюється. В уяві своїй я бачив телеграфні стовпи, як біжать вони вздовж колії.
- А ви помітили, - наваживсь я сказати, - що ті дерева неначе мчать у далечінь?
- Так завжди здається, - відповіла вона.
Я знову вмостився навпроти дівчини, і деякий час ми сиділи мовчки. Нарешті я сказав:
- У вас дуже цікаве обличчя.
Вона засміялася дзвінким переливчастим сміхом.
- Приємно чути, - мовила. - Мені набридло, коли кажуть, що я гарна на вроду!
"Твоє обличчя, мабуть, і справді гарне", - подумав я і зазначив тоном знавця: - Гм, цікаве обличчя може бути водночас вельми вродливим.
- Ви дуже люб'язні, - подякувала вона. - Але чому у вас такий невеселий вигляд?
- Бо незабаром ви покинете цей вагон, - відповів я доволі несподівано для самого себе.
- Дякувати Богові, так. Не люблю довго їхати залізницею.
А я був ладен сидіти у цім купе нескінченно довго, тільки б чути, як вона говорить. її голос був таким срібнозвучним, як гірський потічок. Висівши з потягу, вона, либонь, миттєво забуде про нашу зустріч. Та я зберігатиму її в пам'яті до кінця подорожі, а може, й довше.
Потяг прибув на станцію. Дівчину загукали і забрали з собою. По ній в купе лишився тільки запах.
Щось бурмочучи під ніс, до купе зайшов мужчина. Потяг рушив далі. Навпомац я відшукав вікно й повернув голову до отвору, вдивляючись у світло, що майже не відрізнялося для мене від темряви. Я мав змогу повторити свою гру з новим попутником.
- Шкода, що не можу бути таким привабливим попутником, як та дівчина, що тільки-но вийшла, - звернувся до мене мужчина, стараючись зав'язати розмову.
- То дуже цікава дівчина, - підтвердив я. - Чи не могли б ви сказати мені... яке в неї волосся, довге чи коротке?
- Не пам'ятаю, - відповів попутник доволі байдужно. - Я не приглядався до її волосся, лишень до очей. Очі насправді гарні! Шкода, що вони їй ні до чого... вона ж невидюща. Ви не помітили?
Двоє незрячих, які вдають, начебто бачать. Скільки ж людських зустрічей подібні до цієї! Від страху виказати, хто ми є насправді, ми незрідка зводимо нанівець найважливіші зустрічі нашого життя. А деякі трапляються тільки раз у житті!
Віддай світові найкраще з себе, і, швидше всього, тебе ударять і відштовхнуть:
не зважай, віддай найкраще з себе.
Матір Тереза
|
|
|
|
|
Андрійко:)
|
Дата: П'ятниця, 05.06.2009, 23:29 | Повідомлення # 35
|
Група: Радники
Повідомлень: 456
Нагороди: 5
Статус: Офлайн
|
Жив один чоловік, а потім помер. Після цього оглянув себе і дуже здивувався. Тіло лежало на ліжку, а у нього залишилася тільки душа. Голенька, наскрізь прозора, так що відразу було видно що до чого. Людина турбувалася - без тіла стало якось неприємно і незатишно. Всі думки, які він думав, плавали в його душі, ніби різноколірні рибки. Всі його спогади лежали на дні душі - бери і розглядай. Були серед цих спогадів красиві і хороші, такі, що приємно узяти в руки. Але були і такі, що людині самій ставало страшно і осоружно. Він спробував витрусити з душі непривабливі спогади, але це ніяк не виходило. Тоді він постарався покласти вгору ті, що краще. І пішов призначеною йому дорогою.
Бог подивився на чоловіка і нічого не сказав. Чоловік вирішив, що Бог похапки не помітив інших спогадів, він зрадів і відправився в рай - оскільки Бог не закрив перед ним дверей.
Пройшов якийсь час, важко навіть сказати, який, тому що там, куди потрапив чоловік, час йшов зовсім інакше, ніж на Землі. І чоловік повернувся назад, до Бога.
— Чому ти повернувся? - запитав Бог. — Адже я не закривав перед тобою брами раю.
— Господь, - сказав чоловік, — мені погано в твоєму раю. Я боюся зробити крок - дуже мало хорошого в моїй душі, і воно не може прикрити погане. Я боюся, що всім видно, наскільки я поганий.
— Чого ж ти хочеш? - запитав Бог, оскільки він був Творцем часу і мав його в достатку, щоб відповісти кожному.
— Ти всемогутній і милосердний, - сказав чоловік. — Ти бачив мою душу наскрізь, але не зупинив мене, коли я намагався приховати свої гріхи. Зглянься ж наді мною, прибери з моєї душі все погане, що там є!
— Я чекав зовсім іншого прохання, — відповів Бог. — Але я зроблю так, як просиш ти.
І Бог узяв з душі чоловіка все те, чого той соромився. Він вийняв пам'ять про зради, боязкість і підлість, брехню і наклеп, пожадливість і лінощі. Але, забувши про ненависть, чоловік забув і про любов, забувши про свої падіння — забув про зльоти. Душа стояла перед Богом і була порожня — більш порожня, ніж в мить, коли людина з'явилася на світ.
Але Бог був милосердний і вклав у душу назад все, що її наповнювало. І тоді чоловік знову запитав:
— Що ж мені робити, Господь? Якщо добро і зло так злилися в мені, то куди ж мені йти? Невже — в пекло?
— Повертайся в рай, - відповів Творець, — бо я не створив нічого, окрім раю. Пекло ти сам носиш з собою.
І чоловік повернувся в рай, але пройшов час, і знову з'явився перед Богом.
— Творець! - сказав чоловік. — Мені погано у твоєму раю. Ти всемогутній і милосердний. Зглянься ж наді мною, пробач мої гріхи.
— Я чекав зовсім іншого прохання, - відповів Бог. — Але я зроблю так, як просиш ти.
І Бог пробачив чоловіку все, що той зробив. І чоловік пішов в рай. Але пройшов час, і він знову повернувся до Бога.
— Чого ж ти хочеш тепер? - запитав Бог.
— Творець! - сказав чоловік. — Мені погано в твоєму раю. Ти всемогутній і милосердний, Ти пробачив мене. Але я сам не можу себе пробачити. Допоможи мені?
— Я чекав цього прохання, - відповів Бог. — Але це той камінь, який я не зможу підняти.
In nomine Patris, et Filii, et Spiritus Sancti. Amen
|
|
|
|
|
sella
|
Дата: Середа, 24.06.2009, 14:55 | Повідомлення # 36
|
Група: Користувачі
Повідомлень: 17
Нагороди: 3
Статус: Офлайн
|
Жила собі на селі черепаха. Якось племінниця, що мешкала в
місті, запросила її до себе. Бажаючи побачити трохи світу,
сільська черепаха прийняла запрошення.
Дорога була недалека (не більше кілометра), але для черепахи
це – довгий шлях. Та вона собі думала, що швидко подолає його, і
тільки наступного дня вранці пустилася в дорогу.
“Якщо я буду рухатись в такому темпі, – міркувала черепаха –
то в обід якраз буду на місці”. І пошкандибала, мугикаючи собі
під ніс якусь пісеньку.
Йде, йде, йде... До полудня бідолаха пройшла ледве двісті
метрів. Коли годинник почав вибивати 12 годину, звіщаючи
полудень, вона невдоволено забурмотіла: “Який дурний годинник!
Ще й година не минула, як я вийшла з хати, а вже вибиває
полудень... Він, мабуть, заржавів всередині!”
Йде, йде... Вже сонце зайшло і на небі заблищали зорі, а
черепаха ще й половини дороги не пройшла.
Страшенно розлючена, вона почала верещати: “Світ вже не
такий, як колись! Сонце заходить раніше, зірки з’являються коли
хочуть, а дні вже не мають двадцяти чотирьох годин!”
І так вигукуючи, повернулася додому, проклинаючи нерівну та
покручену дорогу.
Завжди знайдеться якийсь “зручний” привід, щоб думати зле
про ближнього.
Завдяки молитві сходить сонце.
|
|
|
|
|
маряшка
|
Дата: Середа, 24.06.2009, 18:49 | Повідомлення # 37
|
Група: Користувачі
Повідомлень: 22
Нагороди: 2
Статус: Офлайн
|
Повітряний змій
У ясний вітряний березневий ранок дитина, за допомогою дідуся, запустила чудового повітряного змія.
Змія підхопив вітер і він піднімався все вище і вище, аж врешті став маленькою цяткою у просторі. Шнур знай розмотувався і линув за змієм догори, але його кінець дідусь сильно прив'язав до руки дитини.
Там, угорі, повітряний змій спокійно похитувався, впевнено пливучи в повітрчній течії. Два вгодовані і вельми балакучі голуби, які ліниво собі летіли, наблизились до повітряного змія і давай критикувати його кольори.
- Але ж ти вибрався, друже, - сказав один із них.
- Полетіли з нами, - мовив другий. - Позмагаємось на витривалість.
- Не можу, - ствердив повітряний змій.
- Чому?
- Я прив'язаний до свого господаря там, на землі.
Два голуби подивилися вниз.
- Нікого не бачу, - сказав один.
- Я теж, - підтвердив повітряний змій. - Однак упевнений, що він там є: час від часу відчуваю смикання шнурка.
Радій, коли час від часу Бог смикне за твій шнурок. Ти його небачиш, проте він прив'язаний із тобою. І не дає тобі пропасти. Ніколи.
Радість, що плине від давання, сильніша за життя. Справжнім бідняком є той, хто ніколи її непережив.
Повідомлення відредагував маряшка - Середа, 24.06.2009, 19:05
|
|
|
|
|
маряшка
|
Дата: Середа, 24.06.2009, 20:50 | Повідомлення # 38
|
Група: Користувачі
Повідомлень: 22
Нагороди: 2
Статус: Офлайн
|
Список продуктів
Якась жінка у старому вбранні увійшла до продуктової крамниці. Наблизилась до господаря і тихо спитала, чи може взяти трохи їжі на виплату. Поянювала йому, що чоловік важко хворий і не може працювати, а їхні четверо дітей голодні.
Чоловік буркнув, гублячи терпіння і сказав їй іти геть.
Жінка далі благала його:
- Прошу вас, я скоро принесу гроші!
Власник крамниці твердо заявив, що не дає на виплату, і порадив їй пошукати іншу крамницю.
Один клієнт, який там перебував, підійшов до нього і попросив, аби він прислухався до прохання жінки. Господар крамниці неохоче спитав жінку:
- Чи маєте список продуктів?
- Так, пане, відповіла із проблиском надії у голосі.
- Добре! - сказав власник. Покладіть картку на вагу. Я дам вам стільки товарів, скільки важить ця картка.
Жінка на хвильку завагалася, опустила голову і витяглула із торби клаптик паперу, після чого щось поспішно на ньому написала. Поклала картку на шальку терезів, далі тримаючи голову опущеною.
Очі господаря крамниці і клієнта розширилися від здивування, коли побачили, що шалька терезів раптом опустилася і залишилася у тій позиції. Глянувши на вагу, власник прошепотів "Нечувано!"
Клієнт усміхнувся, а власник почав накладати пакети з продуктами на другій шальці ваги. Він ставив на неї коробки і банки, проте вага не рухалась. Накладав продукти зі щораз більшою непривітною гримасою на обличчі.
Врешті взяв картку і подивився на неї, синій від злості і дуже збентежений. Це був не список продуктів. Це була молитва: "Боже, Ти знаєш, в якій я ситуації, і знаєш, чого потребую. Все віддаю в Твої руки!"
Власник крамниці дав жінці все, чого вона потребувала, у незручному мовчанні.
Жінка подякувала і вийшла з крамниці.
[Тільки Бог знає вагу молитви.
Радість, що плине від давання, сильніша за життя. Справжнім бідняком є той, хто ніколи її непережив.
Повідомлення відредагував маряшка - Середа, 24.06.2009, 20:52
|
|
|
|