За що Бог в життя козаче любов посилає?
Від кохання козак плаче і гнівом палає!
За кохання козак б'ється, молиться до Бога
І душа його сміється на крутих дорогах!

Якби в карі оченята був не закохався,
То б не став життям проклятий, вільно би сміявся.
А так мучишся козаче, ще й сам хочеш муки...
В небі сірім тільки крячуть над тобою круки!!!

Я люблю!
З тихим мереживом із золотого дня
Ніч розпрощалася ховаючи зорю,
Щасливим подихом свіжість вдихаю я
І хочеться кричати: я люблю!

Пташиний спів звеличує природу,
Око чаруючи квіти цвітуть,
А в мене є звабляюча нагода
Тобі співати: я тебе люблю!

Навколо трави польові шлють аромати
І паморочиться від цвіту мигдалю,
А я не втомлююся повторяти,
Одне й те саме: я тебе люблю!

Потоком щастя виринає з серця
І я із радістю комусь його проллю,
Воно ж нестримне невгамовно рветься,
Тому що я тебе люблю!

Радіє все чаруюче навколо,
Не залишаючи місця жалю
І забувається недобре й дріб'язкове
Від чарівної фрази: я люблю!

І хай які нас ждуть випробування,
Я все те переможу і стерплю,
Бо у душі живе моїй кохання,
А на устах завмерло: я люблю!

Найкраще місто на Землі - це місто Львів.
Століть багато,як король Данило його звів,
А він і до тепер чарує давниною,
Будинків архітектурою старою.
У центрі розмістився Оперний Театр,
Він як із зовні, так з середини багатий,
А поруч з ним Театр Зеньковецької,
Позаду них вирує Вернісаж
Із виробами натури чудернацької:
Каптини, вишивки,казкові персонажі.
А справжній давній наш авторитет
Це старий і всіма знаний наш Університет.
Тут вчилась не одна талановита особистість
Франко,як Сторож, доповняє урочистість.
Також є Площа Ринок, Львівський Замок,
Чи Парк Культури, Стрийські Парки...
І ще багато можна розказати
Про пам'ятки культури і театру,
Та все ж, доречніше, відвідати наш Львів,
Який красується багато вже віків,
Він сам за себе все Вам розповість,
Байдужим не залишеться наш жоден гість!!!

примітки: "Львівський Замок" - Високий Замок,
У центрі розмістився Оперний Театр,
Він як із зовні, так з середини багатий - на час написання твору, не знала, який, він з середини ( вже як відвідала, зрозуміла,що не помилилась)

-"Дитино ти,що тут робиш?
Іди собі, іди!!!"
-" Та я хотіла тільки паску,
На вашому піску зліпити..."
-" Ти чия? Хто твої батьки?"
Дитина обернулась і поплелась.
Якби то знати: Де той тато?
Чи хто є мама?
Що у дитинстві у ночі так часто,
Вона не спала і думками
Питала де мої батьки?
А в день на вулиці дивилась
На радісних чужих батьків
І тільки слізьми тихо милась
І тільки спогади гіркі.
Як би хотілось запитати:
-"Де була мамо ти так довго?
Чому залишила мене?
Побачити хоч раз би тата
І все забудеться мине.
Чому ж ви люди безсердечні,
Лишаєте своїх дітей.
Так по-дурному недоречно
На долю, випадок, людей?!

***
Моє кохання ніколи не згасне,
Моє кохання чисте і ясне,
Моє кохання джерельна вода,
Моє кохання не знищить біда.
Воно не підкупне, воно не зрадливе,
Воно дуже схоже на справжнє диво.
Тихе і мирне, спокійне і вірне,
Велике, безмежне і дуже покірне
Моє кохання, то дар з небес,
Для того, щоб я відродила тебе,
Щоб розбудила в тобі почуття,
Щоб Ангелом стала твого життя.
І всі ті образи, і всі недомовки,
Вони без підстави, без основи, без толку,
В порівнянні з коханням вони ніщо,
Краплини засохлі сліпого дощу,
Бо кохання як зброя у боротьбі,
Лікар в розлуці в сумі й в журбі.
Будь-які війни воно переможе,
У тяжкі хвилини завжди допоможе.
Моє кохання, то діамант,
Кохати й чекати то справжній талант
І я дочекаюсь тебе, бо кохаю,
І втоми в розлуці й чеканні не маю.

Воно мов глибоке моє джерело,
З ним все подолаю, що б то не було!!!!

Чужина

Ми приїзджаємо усі сюди
І все навколо мило й любо посміхається,
А на щоках і у очах сліди,
Тих сліз, якими дома ми прощаємось.
А в посмішках отих лиш купа фальші
І ти із сумом думаєш собі:
" Такий початок, тоді, що вже буде дальше???"
І в серці місце лиш відділене журбі.
Тут море, пальми і більша половина року,
Тепло і сонце, що не так сіяє,
А де наш сніг, калина, горобці, сороки???
І лісу й зелені таких не має.
Нема землі такої, чорнозему,
Тут все навкруг із каменю червоного,
Ми тут назавжди будем чужозумцями,
Хоч скільки часу будем тут задовго.
А як з людьми ти починаєш спілкуватись,
Вони хвалять й дивуються, яка ж ти сильна!!!
Й тобі також лишається фальшиво посміхатися,
Так сильна, та безцінна і невільна!!!
Ти думаєш собі і з сумом повторяєш:
"- Візьми собі ту силу,
віддай мені діти,
Що в дома лишила,
Вони ж мої квіти!!!"
Сумління жорстоке тобі докоряє,
Не можу терпіти й комок підступає,
Гарячий до горла і сльози в очах.
Чому воно так є??? Чому у чужих я краях???
Чому я не можу ту рідну усмішку,
Побачити, торкнутись?...
І сльози безмовні на ліжку...

І нам залишається щиро молитись,
Щоб в рідній країні могло щось змінитись,
Щоб ми вчили й ростили своїх дітей,
Доглядали й любили своїх людей!
І нам залишається щиро лиш вірити,
Не буде ще довго наш край у руїнах,
З терпінням чекати і мріями міряти,
Той час коли зацвіте ще й своя Україна!!!

Сплітаються долі у коси багряні,
Сплітаються долі вічним коханням,
Людей є мільйони,
Мільярди стежок,
Потерті закони,
Забутих книжок.

У кожного воля - свобідна вона,
У всіх є душа - глибока без дна,
Хто вибере правду, а хто навіть зло,
Не в кожній душі добро проросло,
Не в кожному серці намірення щирі,
Не кожна людина безтямно так вірить.

Сплітаються долі - не ріжте коси,
Не нищіть кохання, не ламайте краси,
Бо порвати, потрощити легко нажаль,
Та разом з розлукою ходить печаль...
Розчісуйте коси, хай довгі ростуть,
Бо в тому вся радість, в тому вся суть,
Що доля до долі, то буде сім'я,
Сім'я до сім'ї - так проходить життя.
І як проживемо самі вибираєм
Чи ворота знайдемо до нашого раю,
Щоб потім не плакати і не тужити,
По совісті в світі повинні прожити!!!

Сплітаються долі в міцний колосок
І губляться в часі, а він як пісок!

Зек
Його всі проганяли як проказного:
"-Йди, ти нам непотрібен,
Ну, що ти вмієш?.."
А очі його з кожним словом гаснули...
"... Ти є ніхто й ніщо не розумієш!!!"
А хто сказав, що коли він зек,
Його сумління в серці не гризе?
І хто сказав, що він є не людина???
А він також Господня є дитина!
Не міряйте людей ви мірками,
Чужими, підлими і лицемірними
І не літайте в небі понад зірками,
Бо погляди ті ваші є невірними.
Чому не бачите ви в оці свому балки,
В чужому ж помічаєте маленьку скалку???
Отож, дивіться ви будь-ласка вже на себе,
І осуд, й покарання залишайте небу!!!

P.S. Вибачте деяку агресивність змісту!!! Цей вірш був написаний 5 років тому за певних обставин. Ніхто нехай, не дай Бог, не сприйме його (вірш) як
оcобисту образу!!!

Всі мірки ваші застарілі
Всі доводи без фактів і підстав.
Ви судді- вам не має діла,
До інших правил, інших прав.

Вам волю дай,
То ви б не пожаліли,
Нікого. Всіх в одну шкалу
Безжалісно ви б помістили
Й не зрозуміти істину просту:

Ви є ніхто, щоби судити,
Щоб вчити ваші помилки,
Але ваш пил нічим не остудити,
Бо лише ваші правильні думки

Нехай так буде до пори, до часу,
А час прийде і ми ще розцвітем,
А ви аж захлинетесь до відказу,
Від ваших непотрібних тем.

Забудьте все і не судіть жорстоко
Й одне за правило собі візьміть
Не дослідити всі вам кроки,
Не досягти усіх вам верховіть.

Ви лиш з проста на все погляньте
І зрозумієте тоді одне:
Всі критики ваші безжальні
Й цинізм ваш- до добра не доведе!
27,04,09

То просто вірш, по свому цікавий і без жодного підтексту

6 червня 2009 року

[c]Кохання.[/c]

Коханням досягають вершини,
Коханням долають шляхи,
Кохання - це дар для людини,
Коханням прощають гріхи.
Кохання безмежне й глибоке,
Без краю воно і без дна
І навіть якщо одиноко,
Я знаю, що я не одна,
Кохаю і маю надію,
Коханням зриваю замки,
Кохання міняє події,
Кохання - воно на віки.
Кохайте й коханими будьте
І знайте взаємне воно!
Найпружніші канати порвуться
І згіркне вода мов вино!!!
Лиш справжнє кохання не зникне,
Воно не засне не згорить,
Не образить воно і не скрикне,
А болі й обмови простить,
Воно у житті на все здатне,
Будує й ламає мости,
Кохати щоденне то свято,
Кохати то вічно цвісти!!!!

Яке чудове місце!!! Де я є?
Ніколи не доводилось тут бути
І так не по-собі стає
Якби то страху незнайомого позбутись.
Але ж прекрасно тут,
Отак би й залишилась,
Але не знаю я людей, що тут живуть,
А може я їх спокій зворушила?
А може мене зараз вб'ють?
Але цікавість мов веде за руку,
Я йду і йду дивуюся очам,
Здригаючись від власних кроків,
Я переповнена незрозумілих чар.
Дійшовши до чцдової долини,
Вдивляюся в її красу,
Та є неспокій кожної хвилини,
Чомусь я важкість у душі несу...
Вирішую присісти відпочити
І вибрала чарівне деревце,
не доводилося такого мені жити
І дуже дивним все здається це!
Розслабилась і задрімала,
Й не знаю скільки часу вже пройшло,
Аж від плачу дитячого зірвалась,
Якимсь містичним все було.
Пішла по звуках я отих дитячих
Й злякалася: новонароджене дитя!
Воно лежить у квітах й гірко плаче,
Напевно під загрозою його життя?...
"-Привіт мамусю!"- тут дитя сказало
І я не зчулася від шоку у кістках,
Тут зрозуміла, що я спала
І захлинув незрозумілий страх!
Воно дивилося на мене жалісно:
"-Чому матусю моя рідна -
І тут на мить мені так здалося,
Що я мов у тюрмі і не свобідна!
- ти мене вбила так холоднокровно,
ти плоть свою перетворила у сміття,
невинне сотворіння - свою дитину кровну,
позбавила безжалісно життя,
так холодно без тебе страшно є,
хоча як бачиш я живу в Раю,
але нам ненародженим так важко є!
Бо ми відкинуті і нас не визнають,
бо називають нас помилками
або не бажані, проблемні, байстрюки,
а ми ж шоковані вашими вчинками -
дорослих, зрілих і батьків!!!!
Прийшов у сні тобі, щоби засвідчити,
Що мав я право також існувати,
а ти в слабохарактерному відчаї,
зробила помилку страшну й прокляту.
Мамусю молю я покаятись -
прокинешся, то розбуди ще й інших
і часу прошу я тебе не гаяти,
а зачитати всім ці вірші
і розказати в голос цю трагедію,
і запобігти вбивствам у майбутньому,
звіщати всім і всюди у масс- медія,
бо ці слова хай будуть незабутніми:
Могли б ми бути дітьми вашими,
Слухняними й не дуже і прекрасними,
любили б ми і "Кузю" й "Простоквашино"
і були б втіхою для вас ми.
А ми покинуті немов непотреби
і гинемо у ямах й смітниках,
не зрозуміти серцю жодному,
що зброя вбивча є у вас в руках,
не нищіть дорогі ви плоть свою,
не нівечіть Святого Духа,
бо кара буде злою й ненависною
і гнів з небес повік не вщухне.
То ж схаменіться любі і задумайтесь
і кроки ваші міряйте весь час,
а хибні поряд з вами стримуйте,
нехай не більшає щоразу нас..."
Зірвалась я зі сну і задихаюся!
О, Боже, сльози душать горло,
О, Господи щиросердечно каюся!!!!!
А все навколо змеркло і пожовкло...
Дитиночко моя чи є прощення нам???
За нашу слабкість, підлість , за гріхи,
За ваші Душі понівечені катами!!!
А ім'я тим катам - батьки.....