Варто почитати

XX століття стало важким періодом для Греко-Католицької Церкви. Завдяки Божому провидінню упродовж цього періоду її очолювали одні з найвизначніших постатей української історії:

Митрополит Андрей (Шептицький) (1901-1944). Упрoдовж 44-років очолював Церкву  й українське суспільство в період двох Світових воєн, пережив сім режимів: австрійський, російський, український, польський, радянський, нацистський і знову радянський.

Народився 22 липня 1865року в селі Прилбичі на Львівщині. Походив зі стародавнього знатного українського роду, який у XIX столітті зазнав полонізації, члени родини стали франкомовними римо-католиками. Незважаючи на сильну опозицію з боку батька, він вирішує повернутися до свого коріння і стати ченцем Василіянського чину, щоб служити "селянській", як її називали в той час, Греко-Католицькій Церкві.

У віці 36 років Андрей Шептицький, обдарований надзвичайними духовними харизмами, стає Главою Греко-Католицької Церкви. Він невтомно трудиться, щоб примирити різні етнічні групи, і залишає по собі багату спадщину творів на тему суспільних проблем і духовности. Розробляє нові методи служіння. Засновує чин Редемптористів та монастирі Студійського Уставу в Україні та інші релігійні згромадження. Він стає фундатором лічниці, Національного музею, Богословської академії, надає грошову допомогу різним релігійним, культурним та освітнім установам.

Митрополит Андрей був покровителем митців, студентів, в тому числі і багатьох православних християн, а також піонером в екуменізмі. Він опанував єврейську мову настільки добре, що міг спілкуватися з євреями. Під час його душпастирських візитів у міста єврейські громади зустрічали його з Торою. За роки нацистської окупації він переховував у своїх палатах сотні євреїв. У цей період митрополит пише пастирського листа "Не убий", який став сміливим протестом проти звірства нацистів.

Митрополит Андрей помер 1 листопада 1944 року. Зараз успішно триває процес його беатифікації.

Патріарх Йосиф (Сліпий), Верховний Архиєпископ, Кардинал і Митрополит (1944-1984). Народився 17 лютого 1892 р. в селі Заздрість у сім'ї Івана Коберницького-Сліпого й Анастасії Дичковської на Тернопільщині. Закінчив народну школу в рідному селі та гімназію в Тернополі. Вивчав богослов'я у Львові, відтак закінчив філософські і богословські студії в Інсбруку (Австрія).

30 вересня 1917 року Митрополит Андрей Шептицький висвятив його на священика. Після цього він знову поїхав на навчання до Інсбрука, де дістав ступінь доктора теології. З Інсбрука переїхав на навчання до Рима, де дістав ступінь „Магістер Аґреґатус”.

З 1922 року викладав догматику у Львівській духовній семінарії. Наприкінці 1925 року призначений ректором цього закладу, а в 1929 році – новоствореної Богословської академії. У 1939 році Митрополит Андрей висвятив о. Йосифа на єпископа з правом наступництва. 1 листопада 1944 року, після смерті Митрополита Андрея, перейняв провід Української Греко-Католицької Церкви.

11 квітня 1945 року був заарештований більшовиками і засуджений на 8 років каторги і примусової праці в Сибіру. Після закінчення цього терміну, без жодної причини засуджений вдруге на невизначений термін. У 1957 році засуджений втретє – на сім років каторжний робіт. Завдяки втручанням Папи Івана XXIII та президента США Кенеді його було звільнено у 1963 році для участі у Другому Ватиканському Соборі.

Упродовж наступних двадцяти років Патріарх Йосиф намагався активізувати життя Української Греко-Католицької Церкви на Заході. Він заснував Український Католицький університет і збудував Церкву Святої Софії в Римі. Написав багато наукових праць, декотрі мають двадцять томів.

Помер 1984 року. У 1992 році його останки перевезли до Львова, де вони, за участю понад мільйона вірних, були поховані в Архикатедральному соборі Святого Юра.

Архиєпископ Володимир (Стернюк), виконував обов'язки голови Української Греко-Католицької Церкви (1972-1991). Народився 12 лютого 1907 року в Пустомитах біля Львова. Після закінчення навчання у Львові та Бельгії і вступу в чин Редемптористів був висвячений на священика. Переховуючись на горищі собору Святого Юра, став свідком ліквідації УГКЦ на Львівському "Синоді".

Після арешту 1947 року провів п'ять років у в'язниці і таборах праці в Сибіру. Після повернення до Львова працював сторожем, бухгалтером, двірником та санітаром швидкої допомоги, одночасно таємно виконував священичі обов'язки.

У 1964 році Стернюк був рукоположений на єпископа і очолював УГКЦ в Україні з 1972 до 1991 року аж до повернення Глави УГКЦ Митрополита Мирослава Івана. Це час жорстоких брежнєвських репресій та остаточної боротьби за визволення нарикінці 80-тих.

Будучи пастирем і харизматичним лідером підпільної Церкви, Архиєпископ Володимир керував нею з однокімнатної комунальної квартири, де кухня і ванна були спільними з сусідами. Його добре пам'ятають за розважливість, рішучість, теплоту і розуміння. Він помер 29 вересня 1997 року. Цього дня центральними вулицями Львова пройшла велика похоронна процесія.

Блаженніший Мирослав Іван (Любачівський), Верховний Архиєпископ і Кардинал (1984-2000). Народився і виріс у Західній Україні, три роки навчався у Львові в Греко-Католицькій Духовній Семінарії, попередниці сьогоднішньої Львівської богословської академії. Здобуваючи освіту за кордоном, довгі роки не міг повернутися на окуповану радянськими військами батьківщину. Був священиком в американській діаспорі; у 1979 році призначений Митрополитом УГКЦ у Філадельфії, а у 1984 обраний Верховним Архиєпископом Української Греко-Католицької Церкви.

Після повернення до Львова 30 березня 1991 року Блаженніший Мирослав Іван очолив відродження Української Греко-Католицької Церкви в Україні. Уже через п'ять років, як пастир семи мільйонів вірних, опинився у непростій ситуації. Перед ним постало величезне завдання, яке вимагало щоденнної праці, а саме: духовно оновити понівечену Церкву, зняти напругу у взаєминах із православними, відбудовувати різні церковні інституції, вирішувати потреби священства, налагодити зв'язки із представниками влади і виправдати сподівання активних мирян.

У 1995 році він захворів на запалення легенів, що серйозно вплинуло на його здоров'я. Наступного року, з огляду на його важкий стан, Синод Єпископів УГКЦ обрав Владику Любомира (Гузара) єпископом-помічником Глави Української Греко-Католицької Церкви. Після смерті кардинала Любачівського 14 грудня 2000 року тисячі вірних прийшли віддати йому останню шану.

Блаженніший Любомир (Гузар), Верховний Архиєпископ і Кардинал (2001р.). Народився у Львові 26 лютого 1933 року. Разом із сім'єю емігрував до Сполучених Штатів у 1944 році. Був висвячений на священика у 1958 році, а в 1972 р. поїхав до Риму, де вступив до монастиря Студійського Уставу. У 1977 році Патріарх Йосиф рукоположив його на єпископа Церкви в Україні.

У 1992 році Архимандрит Любомир переїжджає зі своєю монашою спільнотою в Україну. 17 жовтня 1996 року призначений єпископом-помічником Глави УГКЦ Мирослава Івана Любачівського. Після смерті Блаженнішого Мирослава Івана Синод Єпископів обрав його наступним Верховним Архиєпископом. Інтронізація відбулася 28 січня 2001 року, і того ж дня повідомили, що папа Іван Павло II іменував його кардиналом.

Інтерв'ю з кардиналом Гузарем з'явилося в американській газеті NewYork Times 23 лютого 2001 року, наступного дня після того, як він отримав кардинальський перстень. У ньому він говорив про роль Української Греко-Католицької Церкви у взаєминах між Римом і Східним Православієм. Це тема, до якої Блаженніший Любомир постійно повертається.