Минали роки і цвяхи в дерев'яному паркані збільшувалися щодня.
Коли Петрусь підріс, зрозумів, що його дитячі пустощі спричиняють іншим людям біль. Йому стало прикро за це і старався тепер робити якомога більше добрих справ. Наснаги для цього йому також додавали цвяхи в паркані.

На той час, коли Петро закінчив уже інститут і влаштувався на роботу, батько повитягав всі цвяхи.
Син з радістю підійшов до батька і каже: "Ось бачиш! Моїх добрих діл вже більше ніж було в дитинстві поганих".
Вони підійшли разом до паркана та подивилися на те місце, де свого часу були забиті цвяхи. І справді, їх там не було жодного.
Батько був радий, що син зміг виправити себе та обрати добру дорогу в своєму житті, однак зауважив: "Цвяхів вже нема, але від них залишилися сліди, які ніколи не зможуть зникнути".

Якось мені приснився сон, ніби я на небесах, а моїм поводирем є один із ангелів. Він показував мені все довкола і пояснював, що до чого. Ми увійшли до великого приміщення вщерть заповненого ангелами. Перед входом мій провідник зупинився і пояснив: «Тут знаходиться - Приймальний відділ. Сюди надходять всі людські прохання, висловлені ними в молитвах до Бога». Я оглянувся довкола – все нуртувало, було сповнене дивовижної енергії багатьох ангелів, які сортували людські прохання, що були записані на численних листках паперу і сувоях.

Далі ми йшли довжелезним коридором, допоки не потрапили до другої великої кімнати. Ангел пояснив: «Це Відділ пакування і доставки. Тут розглядаються людські прохання про ласки і благословення і відправляються до тих, хто просить про них». Я помітив, якими зайнятими були ангели, які працювали в цьому відділі, адже так багато благословінь, про які благали люди, потрібно було відправити на землю.

Потім ми знову йшли довгим коридором, аж поки наприкінці його не зупинились перед дверима невеликої кімнати. На моє велике здивування в кімнаті знаходився лише один ангел, який фактично нічого не робив. Мій поводир пояснив: «Це Відділ подяки». Я здивовано запитав його: «А чому тут нічого не робиться?», на що він відказав: «Справді, дуже сумно про це говорити… На превеликий жаль, більшість людей, отримавши благословення, про яке вони благали, забувають подякувати Богові». Я спитав: «А як це зробити?». Ангел відповів: «Дуже просто, лишень скажи: «Дякую Тобі, Господи!». Я сказав: «А яких благословінь стосуватимуться ці слова подяки в моєму випадку?». Тоді ангел промовив:

«Якщо в тебе є їжа на столі, одежа на плечах, дах над головою і місце для сну – ти багатший за 75% людей у цьому світі».
«Якщо в тебе є гроші в банку і в гаманці і можливість вибору страв – ти належиш до 8% найзаможніших людей світу».
«Якщо ти маєш комп’ютер – ти належиш до 1% людей на землі, які мають можливість ним користуватись»
«Якщо ти прокинувся сьогодні вранці не хворим, а здоровим, – ти благословенніший за багатьох, хто не дожив до цього дня».
«Якщо ти ніколи не зазнав гіркоти війни, самітності ув’язнення, агонії тортур і страждання від голоду – ти щасливий, що не поділяєш гірку долю близько 700 млн людей у світі».
«Якщо ти маєш можливість вільно ходити до церкви, не боячись арешту, переслідування, мученицької смерті – ти щасливіший за мільйони людей в цьому світі»
«Якщо твої батьки досі живі і здорові, не розлучені – ти справді належиш до небагатьох щасливих людей в цьому світі».
«Якщо ти можеш йти з високо піднятою головою і посмішкою на вустах – ти значно щасливіший від багатьох, сповнених сумнівів і розпачу».

ТИ МАЄШ ЗА ЩО ДЯКУВАТИ БОГОВІ! ТО Ж ПРОМОВ ЗАРАЗ БЕЗ ВАГАННЯ:
«ДЯКУЮ, ТОБІ, ГОСПОДИ, ЗА ВСЕ!»

Переклав з англійської
пастир Тарас Коковський
2006

Котрогось дня у лісі, до якого вчащало багато людей, охочих відпочити, зайнялася пожежа. Всі люди, що знаходилися під ту хвилину в лісі, охопле­ні панікою, пустилися навтьоки. Не побігли геть лише сліпий та кульгавий. Настрашений сліпець рушив просто в бік полум'я, що насувалося.
~ Не туди! - загукав до нього кульгавий. - Таж ідеш просто на полум'я!
- Кудою ж мені йти? - запитав сліпець у роз­пачі.
- Я можу показати дорогу, - сказав кульга­вий, - але не годен бігти. Як візьмеш мене на пле­чі, то вже обидва зможемо втекти від пожежі й врятуватися.
Незрячий послухався кульгавого. І так вони вціліли обидва.
Якби ми вміли ділитися брат із братом усім нашим досвідом, усіма нашими прагненнями і розча­руваннями, стражданнями і здобутками, то могли б рятуватися від небезпек навіть легшими, куди легшими способами.

- Я сидів сам-один в купе потягу. Згодом за­йшла якась дівчина, - розповідав незрячий юнак-індус. - Чоловік та жінка, що її проводжали, напевно, були їй батьками. Вони давали їй силу-силенну порад і напучень. Не знаю, як виглядала та дівчина, але барва її голосу мені сподобалася.
"Чи їде вона до Дехра Дун?" - подумав я, коли потяг рушив. І став міркувати над тим, як не зра­дити їй, що я невидющий. Поклав собі так: якщо не підводитися з місця, то сліпоти своєї можна й не виказати.
- Я їду до Сахаранпура, - заговорила дівчина. - Там мене зустріне моя тітонька. А можна дізна­тися, куди прямуєте ви?
- До Дехра Дун, а потім до Муссорії, - відповів я.
- О, ви щасливий! Я з великою охотою поїхала б до Муссорії. Обожнюю гори. Особливо у жовтні, коли вони найсподобніші.
- Так, це найкращий сезон, - погодивсь я, ли­нучи думкою до тих часів, коли я був ще видю­щим. - Пагорби тягнуться вдалину, сонце лагід­не, а ввечері можна сидіти край вогнища і думати про своє, попиваючи бренді. Дачники здебільшо­го вже роз'їхалися, на вулицях безлюдно і тихо.
Вона мовчала, а я питав себе, чи справили мої слова якесь враження, чи, може, вона просто по­думала, що я сентиментальної вдачі. Й тут я при­пустився помилки, запитавши:
- Як там, за вікном?
Мої запитання, одначе, нітрохи її не здивувало. То вона вже встигла зауважити, що я сліпий? Але наступні слова дівчини розвіяли мою тривогу.
- А чому ви не поглянете у вікно? - запитала вона зовсім невимушено.
Я посунувся вздовж сидіння, намагаючись ви­значити, де вікно. Вікно було відчинене, і я обер­нувся до нього, вдаючи, мовби придивляюсь до краєвиду, що стрімко змінюється. В уяві своїй я бачив телеграфні стовпи, як біжать вони вздовж колії.
- А ви помітили, - наваживсь я сказати, - що ті дерева неначе мчать у далечінь?
- Так завжди здається, - відповіла вона.
Я знову вмостився навпроти дівчини, і деякий час ми сиділи мовчки. Нарешті я сказав:
- У вас дуже цікаве обличчя.
Вона засміялася дзвінким переливчастим сміхом.
- Приємно чути, - мовила. - Мені набридло, коли кажуть, що я гарна на вроду!
"Твоє обличчя, мабуть, і справді гарне", - по­думав я і зазначив тоном знавця: - Гм, цікаве обличчя може бути водночас вель­ми вродливим.
- Ви дуже люб'язні, - подякувала вона. - Але чому у вас такий невеселий вигляд?
- Бо незабаром ви покинете цей вагон, - відпо­вів я доволі несподівано для самого себе.
- Дякувати Богові, так. Не люблю довго їхати залізницею.
А я був ладен сидіти у цім купе нескінченно довго, тільки б чути, як вона говорить. її голос був таким срібнозвучним, як гірський потічок. Висівши з потягу, вона, либонь, миттєво забуде про нашу зустріч. Та я зберігатиму її в пам'яті до кінця подорожі, а може, й довше.
Потяг прибув на станцію. Дівчину загукали і забрали з собою. По ній в купе лишився тільки запах.
Щось бурмочучи під ніс, до купе зайшов муж­чина. Потяг рушив далі. Навпомац я відшукав вікно й повернув голову до отвору, вдивляючись у світло, що майже не відрізнялося для мене від темряви. Я мав змогу повторити свою гру з но­вим попутником.
- Шкода, що не можу бути таким привабли­вим попутником, як та дівчина, що тільки-но ви­йшла, - звернувся до мене мужчина, стараючись зав'язати розмову.
- То дуже цікава дівчина, - підтвердив я. - Чи не могли б ви сказати мені... яке в неї волосся, довге чи коротке?
- Не пам'ятаю, - відповів попутник доволі бай­дужно. - Я не приглядався до її волосся, лишень до очей. Очі насправді гарні! Шкода, що вони їй ні до чого... вона ж невидюща. Ви не помітили?

Двоє незрячих, які вдають, начебто бачать. Скільки ж людських зустрічей подібні до цієї! Від страху виказати, хто ми є насправді, ми незрідка зводимо нанівець найважливіші зустрічі нашого життя. А деякі трапляються тільки раз у житті!

Радій, коли час від часу Бог смикне за твій шнурок. Ти його небачиш, проте він прив'язаний із тобою. І не дає тобі пропасти. Ніколи.

[Тільки Бог знає вагу молитви.

Спекотливої літньої днини робітникові, що працював на багатого господаря, було звелено скопати сад. Наймит неохоче взявся до роботи. При цьому він нарікав на Адама, що через нього люди отак використовують працю инших людей.
Ці ремствування і прокльони дійшли до вух господаря.
- Чого ти нарікаєш? Б'юсь об заклад, що на місці Адама ти вчинив би так само, - сказав він наймитові.
- Ні, напевно ні, - сухо відказав робітник. - Я нізащо не піддався б спокусі!
- Побачимо! - відповів господар і запросив його на обід.
У призначений час наймит з'явився до дому свого хазяїна. Той запровадив його до кімнати, а там уже чекав стіл, заставлений усякими наїдками.
- Можеш частуватися усім, чим тільки захочеш, лишень не торкайся вази, що стоїть отам на краю стола, аж доки я не повернуся, - мовив господар.
Наймит не гаяв часу, а відразу всівся за столом і взявся куштувати усі страви, що стояли перед ним. Врешті його погляд затримався на прикритій вазі, що стояла скраю.
Цікавість аж розпирала наймита. І він таки не витримав й обережно відхилив накривку. Та досить було лиш рушити її за край, як із вази на нього вискочила велика миша. Наймит хотів її піймати, але миша вислизнула йому з рук і втекла. Він кинувся за нею і в гонитві поперевертав геть усі крісла в кімнаті. На гармидер повернувся господар.
- Ну що, бачиш? - промовив зі сміхом хазяїн, киваючи пальцем. - Надалі, гадаю, більше не проклинатимеш свого праотця Адама і не дорікатимеш йому за його переступ.

Одного разу злодій заліз в монастир, щоб пограбувати. Але через вікно побачив, як якийсь монах проходить крізь стіни. «Оце було б добре навчитися, - подумав злодій, - якби мені це знадобилося в моєму житті».
Наступного дня цей злодій прийшов до монаха, ніби проситися в монастир. Монах уважно подивився на юнака і відповів:
-Гаразд, ми тебе візьмемо, але поки що ти буде чисти чаші.
Злодій зрадів, що зможе залишитися в монастирі і при нагоді навчитися проходити крізь стіни. Проходили дні за днями – от уже й півроку пройшло, а злодій все чистить чаші і ніяк не зможе збагнути, ну як можна пройти крізь стіну. Думав він думав і нарешті звернувся до монаха, щоб той його навчив.
-Для цього потрібен час, - промовив з посмішкою монах, - ти сам навчишся.
Дні проходили в монастирі, а злодій ну ніяк не міг заспокоїтися, все хотів навчитися – пару раз навіть чоло розбив. Одного разу кличе монах юнака до себе:
-Я думаю, що хватить з тебе протирати чаші і займатися тільки прибиранням. Я бачив, що в тебе гарний почерк, тому будеш переписувачем, будеш переписувати Святе Письмо і інші духовні книги.
Так юнак з злодія став переписувачем Священних книг. Проходив час і юнак так захопився переписуванням і молитвою, що зовсім забув, що збирався навчитися переходити крізь стіни. Він все навчався, роздумував над своїми колишніми помилками. Щиро посповідався зі всього життя. Потім вирішив стати монахом.
Одного разу монах сказав юнакові:
-Піди, принеси мені книгу Псалмів, яку недавно переписував.
Молодий юнак, тепер вже монах, зайшов в бібліотеку крізь стіну, сам того не помічаючи. Він перестав думати про життєві турботи, перестав хотіти переходити крізь стіни задля грабунку – в нього з’явилися нові цінності, хоч він і навчився проходити крізь стіни, та йому це вже не було важливим.

В житті нам часто зустрічається багато бруду, а кожний новий день буде посилати нам нову і нову порцію. Кожного разу, коли на тебе буде падати груда землі, стряхни її з себе і піднімайся вверх, тільки так ти зможеш вибратися із криниці. Головне - не зупинятися і не здаватися.

Звільни своє серце від ненависті - пробач. Живи просто і цінуй те, що маєш. Віддавай більше, очікуй менше.

Сергієві батьки були середнього достатку і, як це тепер часто буває, цілком поринули у свої обов’язки. Єдиному синові уваги приділяли мало, сповідуючи таку "філософію": не голодний, не голий і не босий, то все гаразд.

А Сергій "жив" вулицею: там була його родина, друзі, все наймиліше. Вже давно закінчив школу, мізерні знання не давали ніякої надії на можливість вчитися далі. А до фізичної праці він мав нехіть і лінь, та й пощо трудитися, якщо з друзями вони спокійно обходяться і так. Це ж так просто: перепинити на вулиці школяра чи беззахисну жінку, здерти годинник чи ланцюжок, а потім за безцінь продати і "гуляй, душе"...

...Був погідний осінній ранок. Розмаїття осінніх барв радісно виблискувало під ще теплим сонечком. Легенький вітерець поволеньки перераховував перші опалі листочки. Галасливе птаство притьмом будило тишу, що зависла над мальовничим краєм.

Іванко крокував алеєю парку, радісно наспівуючи: "Ще не чувано ніколи, щоб вона не помогла". Він прошкував до церкви і в глибині серця радів, що не має двох перших пар і може цього святкового дня піти на Службу Божу. Раптом перед ним, мов з-під землі, виринула кремезна постать, що аж ніби "нависла" над худорлявим Іванком, і прорекла: "Давай гроші".

Іванко від несподіванки став як вкопаний. Він не вмів лукавити і тому відповів, що має тільки дві гривні, які хоче дати на тацу в церкві. Але ті слова не вплинули на Сергія. Бажаючи перевірити правдивість слів, блискавичним злодійським рухом він встромив руку в кишеню Іванкової куртки. Задоволена посмішка осяяла обличчя Сергія, він гадав, що витягає з Іванкової кишені повненький гаманець.

Та все було не так... Боже Провидіння хотіло, щоб все сталося зовсім інакше... Сергій відкрив маленький шкіряний футляр і на руці в нього опинилася дерев’яна вервичка з Розп’яттям... У його душі й серці виринули тисячі думок і відчуттів. Перед очима блискавично промайнуло дитинство, любляча бабуся, яка кожний день молилася на вервиці і часто казала: "Дитинко, Ісус тебе дуже любить. Він вмер, щоб ти жив, і пам’ятай, що Він все знає і все бачить".

У цій хвилі Сергієві здалося, що та величезна хвиля сорому і каяття, яка накотилася на нього, покриє його назавжди. Серце його почало колоти вістря докорів сумління. Він мовчки віддав Іванкові гроші й вервичку і, похиливши голову, злегка похитуючись, побрів геть...

... Минув місяць. Була святкова неділя. Іванко вже зайняв чергу до сповіді, а тепер відмовляв радісні таїнства вервиці за навернення того незнайомого хлопця з осіннього парку. Іванко ніяк не міг його забути і щиро вірячи в те, що для Господа немає неможливого, просив Його про чудо.

А в цей час від сповідальниці, радісно усміхаючись, відійшов кремезний світловолосий хлопчина. Віднайшовши внутрішній спокій і мир, він клякнув перед образом Пресвятого Серця Ісуса і щиро молився.

Після Служби Божої хлопці майже одночасно виходили з церкви, їхні погляди зустрілися. Це була зустріч двох давніх друзів, які несподівано знайшли один одного і не можна було зрозуміти, хто з них радів більше від цієї зустріч

Один юнак провадив грішне життя, проте завжди промовляв молитву до Пречистої Діви Марії і так уповав на ЇЇ опіку, що і не думав виправлятися.
Раз явилась йому у сні Пречиста Діва і однією рукою подала йому на золотій тарілочці багато свіжих і дуже гарних фруктів;
в другій тримала на огидній тарілці гнилі й зіпсуті та сказала: «Оце образ Твого життя.
Гарні свіжі фрукти – це твої щоденні молитви, якими Мене прославляєш, і вони Мені милі.
Гнилі, гидкі овочі – це твої гріхи, які щоднини подаєш Мені з молитвами.
Розваж добре, як тяжко Мене зневажаєш, а собі готуєш сумний кінець.
Скористуйся з пересторогою й очисти свою совість».
Опісля зникла.
Це вразило дуже юнака, і він вибрав (стежечку в Рай) шлях правдивого християнського життя.

Одна вдова знатного роду мала сина одинака, якого вбив її неприятель.
Убивця боявся, щоб його не знайшли і довго переховувався.
Але з часом довідалися про його місце перебування і повідомили про це вдову, основного обвинувачувача.
Вже влада мала намір його впіймати, але та шляхетна пані, погамувавши в собі всяке бажання помсти, сказала тайно його повідомити, щоб негайно втікав.
Мало того, що була настільки шляхетною, що наказала дати йому грошей, навіть коня вбитого сина, аби легше тому було втікати.
Тим часом не переставала молитися за свого улюбленого сина, доля якого над усе лежала їй на серці.
Отож її благородний вчинок був такий милий Господеві, що звільнив душу її сина з чистилища.
Він з'явився їй у великій радості і славі, коли вступав до неба, мовивши, що Господь Бог, зворушений її милосердям, звільнив його з чистилища, де мав би ще дуже довго терпіти.
Ось так багато значить для Ісусового Серця лише один акт любові до ближнього!